Володимир Горовіц народився 1903 року в Києві в музичній сім’ї. Тож не дивно, що майбутній маестро вступив у консерваторію, коли йому було лише 9.
Хлопчик годинами просиджував за інструментом і в 10 років вже грав всі твори Вагнера. Йому немов не вистачало того, що вчили в консерваторії. Сам вивчив від початку до кінця деякі опери Римського-Корсакова і Чайковського, чим вражав педагогів і батьків. Горовіц грав віртуозно, темпераментно, знав усі твори улюблених авторів.
1914 рік назавжди змінив життя родини музиканта. Щоб заробляти гроші на сім’ю, він достроково закінчив Консерваторію. Отримавши документи про закінчення, став виступати з концертами. Дебютував у 1920 в Харкові. Незважаючи на смутні часи, смерть і пожежі, що вирували навколо, молодий піаніст користувався величезним успіхом. Віртуозне володіння інструментом захоплювало публіку. За неповні півтора року освоїв фантастичний за обсягом репертуар. В одному тільки Петрограді протягом 1922-1923 років він виконав 23 концерти, що складаються з одинадцяти програм, а з жовтня 1924 по лютий 1925 дав 20 концертів, в програмі яких було 155 творів!
Його виступи збирали аншлаги, і потрапити на них прагнули вже й закордонні музиканти, які гастролювали по Росії. Один з них, австрійський піаніст Шнабель, і вирішив долю піаніста. У 1923 році, почувши Горовіца в Петрограді, австрієць прийшов до нього в гримерку і наполегливо порекомендував вирушити в європейське турне. Більшовики випустили піаніста з країни: тоді, в 1926 році, поїздки за кордон дозволялись багатьом знаменитостям — Єсеніну, Горькому, Маяковському, Шаляпіну. Але Горовіца чекало гірке розчарування. Його перший концерт в знаменитому берлінському «Бетховенхолі» не мав особливого успіху.
Однак Горовіца не надто засмутив холодний прийом. Слава прийшла до маестро в Гамбурзі, коли він замінивши піаніста, що захворів, виконав з відомим тоді музикантом Юджином Пабстом Перший концерт Чайковського. Після перших же акордів Горовіц повністю заволодів увагою залу, а диригент просто допомагав оркестру слідувати за унікальним солістом. Це був неймовірний успіх. Успіх, який газети назвали «нечуваним з часів гастролей Карузо». Зал буквально вибухнув, коли відлунали останні акорди. Відтоді квитки на його концерти розліталися за лічені години, а в Парижі, коли грав Горовіц, викликали жандармів, щоб заспокоїти публіку, яка в екстазі ламала крісла.
У січні 1928, втікаючи від більшовиків, маестро виїхав до Америки. Його американський дебют був не просто успішним — публіка божеволіла від нього. Горовіца приймали в будинках відомих аристократів, а прославлений диригент Тосканіні видав за нього свою доньку Ванду. Онук київського купця зажив як англійський граф: скуповував твори великих художників, замовив собі унікальний рояль. Про нього писали кращі світові журнали, його портрети були всюди. Але сум роз'їдав серце піаніста.
Мати померла незабаром після його від'їзду з Радянського Союзу, а батька відправили в ГУЛАГ як батька «ворога народу», де він безслідно зник. Його улюблена сестра Регіна до кінця свого життя скромно викладала музику в Харківській консерваторії, хоча Володимир згадував, що вона була ще кращим піаністом, ніж він сам. Брати також загинули молодими. У 1936 році Горовіц раптово скасовує всі концерти і надовго занурюється в депресію. Ні любляча дружина Ванда, ні друзі і шанувальники не можуть до нього достукатися. Вивести музиканта з цього стану вдається лише його владному тестеві: кажуть, саме Тосканіні змусив віртуоза повернутися на сцену.
Коли в Європі почалася війна, Горовіц невтомно грає, а всі гроші віддає на боротьбу з фашизмом. У 1944 році йому нарешті дають американське громадянство. Та 1953 його знов наздогнала депресія. На той час Тосканіні вже помер, ніхто не в змозі змусити його повернутися до виступів. Він оголошує, що виступати більше не буде, і закривається у будинку. CBS вдається вмовити піаніста записати платівку — сонати Скарлатті і Черні, які зазвичай вивчали як навчальні вправи. В його будинку обладнали міні-студію: піаніст відмовлявся спілкуватися з людьми і виходити на вулицю без особливої потреби. Стіни цієї студії були єдиними слухачами великого Горовіца протягом довгих дванадцяти років.
«Він повернувся!» — такими заголовками майоріли газети в 1965 році, коли прес-секретар Горовіца оголосив, що піаніст знову вийде на сцену. Його чекав Карнегі-хол. Люди добу стояли в черзі за квитками: за ці довгі роки мовчання його не забули. Згодом він знову зникне на п'ять років — ховатиметься від шанувальників, записуватиме платівки на самоті.
Коли він повернувся знов, йому було вже майже 70. Фізична слабкість, здавалося, не впливала на його виконання. Тоді, в останній свій творчий період, він вперше за довгі роки приїхав до Росії, де його зустріли із захопленням, та до Києва завітати так і не зміг, то був 1986 рік, «чорнобильська весна».
Останні десять років свого життя він постійно виступав. Двічі побував у Росії, з'їздив до Японії, знов об'їздив Європу. Він грав до самого кінця. Свою останню платівку Горовіц записав за кілька днів до смерті. 5 листопада 1989 його не стало.
Наприкінці життя В. Горовіц отримав найвищу американську нагороду — Медаль Свободи. З 1962 по 1989 рр. отримав 24 премії «Греммі». З 1995 в Києві проводиться Міжнародний конкурс піаністів пам'яті Володимира Горовіца.