Здавалось би, що спільного між Україною та хасидизмом. Та виявляється – він виник саме на нашій території. Хасидизм – це містичне відгалуження юдаїзму, опозиційне до догматично-обрядового формалізму і рабинської ортодоксії.

Засновник течії равин Бешта жив у містечку Меджибіж на території Хмельницької області. Його правнук Нахман продовжив розвивати вчення: наприклад, переконував, що молитись треба в танці чи під час співу, а головне – у веселощах. Замість зазубрених глав із Тори, до Бога слід звертатися серцем і промовляти на рідному ідиші, а не івриті.

Нахман велів похоронити його в Умані, де було велике єврейське кладовище, і перед смертю наказував хасидам відвідувати його могилу хоча б раз у житті. З 1810 року й почалось паломництво.

Під час Другої світової могилу знищили, а в радянські часи кладовище віддали людям під городи, згодом тут збудували мікрорайон. При цьому влада пильно стежила, щоб хасиди не навідувалися на це місце.

Ситуація змінилась лише коли Україна здобула незалежність: сюди почали регулярно приїжджати хасиди з усього світу, а ще за декілька років тут звели синагогу й готель.

Вважають, що найкраще біля могили Нахмана зустріти Новий рік — Рош-ха-Шана, який зазвичай припадає на вересень. У цей період в Умань приїжджає майже 30 тисяч хасидів.

Серед них є й чимало малолітніх хлопчиків – їх намагаються ще в дитинстві навернути до релігії. Жінки залишаються вдома, щоб не відволікати своїх чоловіків від молитов.

Під час святкувань хасидам заборонено працювати, при чому до дрібниць: не можна вмикати й вимикати світло, закривати воду, натискати кнопки ліфта, готувати їжу й запалювати вогонь, дивитись телевізор чи слухати радіо. Тому світло горить постійно, вода тече без упину, а житло винаймають на перших поверхах.

Паломника, що прибув на могилу Нахмана, неодмінно чекає вдалий рік. А щоб він був ще й солодким, їдять мед. Протягом наступних 10 днів слід обдумати свої вчинки й розкаятись у гріхах. Хасиди повертаються додому й Умань знову стає спокійним містечком з унікальним парком.

Місто на 72 рукотворних острівцях

З усієї площі містечка 45% складає вода, а довжина каналів сягає майже 100 кілометрів. У Вилковому 72 острови і 5 тисяч човнів.

Заснували місто російські старовіри ще в середині XVIII століття. Раніше тут були звичайнісінькі плавні посеред дельти Дунаю. Кожен із багаточисельних острівців, які тут називають Єріки, доводилося формувати вручну, нагрібаючи мул і викопуючи канали.

Тут навіть корови морські

Цікавим є статистичний факт: на більше як 8 тисяч жителів припадає 5 тисяч човнів. Кожен з них у Вилковому на вагу золота, адже перевозити ними доводиться не лише людей, а й меблі, врожай і навіть корів (їх тут жартома прозвали морськими).

Після перегляду старої кінохроніки складається враження, що за 45 років тут практичного нічого й не змінилось.

Як і для предків, головним скарбом для місцевих залишається риба. Ще б пак. Тут водиться аж 102 її види, 5 з яких – осетрові, занесені в Червону книгу України. Саме тому тут, мабуть, найкраще місце для риболовлі в Україні.

Котлети з оселедця та п'янке вино

Найпопулярніша риба тут оселедець, з якого крім звичних для нас страв, готують навіть рублені котлети й борщ. Кажуть, ніби саме оселедець й забезпечує довголіття місцевих жителів. А от уху тут варять щонайменше із трьох, а часто й з 7 видів риби.

У місцевих жителів завжди знайдуться запаси вина – п’янкий напій тут продають чи не в кожному домі. Багатьом здається дивом, як сорт винограду Ізабелла зумів пристосувався до місцевої мулистої землі та давати щедрі врожаї.

Дельта Дунаю для любителів фауни

Неподалік Вилкового розташована географічна пам’ятка "Нульовий кілометр". Саме тут найбільша річка Європи впадає у Чорне море. Родзинкою цього місця, крім безкінечних піщаних пляжів, є гніздування тисяч птахів. Адже у дельті Дунаю гніздуються пелікани, лебеді, чаплі та знамениті орлани-білохвости.

Наприкінці VIII — на початку VI ст. до н. е. греки розпочинають активну колонізацію Причорномор'я. Більшість колоній на території між гирлами Дунаю та Дніпра, а також у Криму, заснували вихідці із Мілету  — грецького міста у Малій Азії.

У другій половині VII століття до н. е. перші грецькі поселенці в районі майбутнього ольвійського поліса заснували поселення на острові Березань. Пізніше на правому березі Бузького лиману, неподалік від місця його впадіння у Дніпровський лиман, поблизу нинішнього села Парутине, в 40 км на південь від сучасного Миколаєва, виникла Ольвія (з давньогрецької — "щаслива") — найбільший античний центр у Північно-Західному Причорномор'ї.

Вибране першими поселенцями місце дуже підходило для майбутнього полісу, оскільки воно мало природні оборонні лінії. Поселення складалось з 2 частин: Верхнього міста, де розташовувались головна міська площа (агора), храми, школа, театр та іподром, а також Нижнього міста — тут розташовувались порт та майстерні. В місті існувала розгалужена система водопроводу з труб, які розносили воду з джерел Нижнього міста по усій Ольвії — до сьогоднішніх днів збереглись збереглися резервуари для води та фрагменти кам'яного жолоба, по якому вода подавалася за допомогою так званого сифона до побутових споруд.

В окрузі були родючі землі, необхідні для розвитку поліса, а наявність таких великих водних артерій як стародавні Гіпаніс і Борисфен (сучасні ріки Південний Буг та Дніпро) сприяла розвитку торгівлі й забезпечувала населення рибою.

За своїм політичним впорядкуванням це була демократична рабовласницька держава, однак у виборах приймали участь тільки повноправні громадяни — громадянських прав не було у жінок, іноземців та рабів. Законодавчими органами були народні збори – екклесії. Народні збори видавали закони, вирішували питання війни і миру. Головною виконавчою владою в місті була колегія п’яти виборних архонтів, військовими справами відали стратеги. Був також і суд.

Ольвія була одним з ключових торгових центрів регіону — тут торгували як зі скіфам, сарматам та іншими племенами, що населяли тоді значну частину території сучасної України, так і з іншими грецькими містами та колоніями, включаючи Єгипет (Олександрія) та італійські поліси. Для потреб внутрішньої і зовнішньої торгівлі Ольвія випускала свої гроші — здебільшого мідні і срібні монети, а в епоху розквіту —  і золоті.

В кінці IV-III ст. до н.е. Ольвія досягає свого піку — площа міста збільшується до 50-55 га, кількість населення досягає 20 тисяч чоловік. Однак соціально-економічна та політична криза підкосила сили республіки, яка спочатку потрапила в залежність від Скіфського царства, а пізніше була сильно зруйнована під час нашестя племен гетів під правлінням вождя Буребісти. В часи Римської імперії місто частково відбудували, однак у IV столітті нашої ери його остаточно зруйнували гуни.

Археологічні дослідження розпочались на цих землях у ХІХ столітті, однак Ольвії не пощастило так, як Херсонесу. Наприклад, частину споруд розібрали на будівельні матеріали, а археологічні знахідки можна було вільно придбати у місцевих мешканців, адже статусу заповідника Ольвія отримала лише у 1926 році. У 2002 році заповідник набув статусу національного.

І хоча було чимало охочих заволодіти таким бастіоном, здобиччю він ставав лише для найсильніших. А все через маленьку деталь. Фортеця розкинулась на скелі, тож підкопатись до неї чи навіть підірвати було неможливо. Стіни завширшки 5 метрів, а вежі заввишки 60 – це як сучасний 16-поверховий будинок. Безпосередньо штурмом Хотинську фортецю ніхто ніколи не захоплював, тільки затяжною облогою.

У цьому 1621 року пересвідчився навіть турецький султан. Він зверхньо вихвалявся, що поснідає ще під мурами, а от обід йому подадуть уже у фортеці. Насправді битва тривала понад місяць, а 300-тисячне турецьке військо зазнало принизливої поразки від козаків та поляків. Останніх між іншим було вчетверо менше. Ця битва врятувала Європу від османського завоювання.

На честь козаків тогочасний Папа Римський звелів щороку в жовтні відправляти у всіх католицьких церквах спеціальну месу. Кожна з 5-ти веж мала своє призначення. В одній сидів комендант, в іншій кували зброю, а зі східної скидали в'язнів, засуджених до страти.

Найбільших змін фортеця зазнала, коли нею заволоділи турки. У підвалах вони облаштували гарем на 30 дівчат, козацьку церкву перетворили на мечеть, а навпроти неї звели мінарет. Він до речі проіснував аж до 1941 року.

У 20 столітті ці мури знову здригнулись від ударів мечів та гарматних залпів, але цього разу бутафорних. Хотин перетворився на знімальний майданчик, адже місце вдало підходило як для стрічок про українське героїчне минуле, як то "Тарас Бульба", так і для англійського середньовіччя з Робін Гудом та Айвенго.

Її площа – неймовірні 33 тисячі гектарів, при чому третину займає степ, що навіть за мільйони років не знав плуга. Одна екскурсія у заповідник може замінити навколосвітню подорож. Посеред українського степу можна зустріти африканських зебр, американських бізонів, шотландських поні, оленів та лам. Усі вони не в клітках, а у вільному випасі насолоджуються безмежними просторами.

Лише 69 видів тварин, які тут живуть, занесені в Червону книгу України. Неодмінно варто їхати у заповідник з дітьми. Після побаченого відмінні оцінки з біології їм точно забезпечені. До речі, саме за гарні оцінки й створили "Асканію".

Після того, як син німецьких колонізаторів 17-річний Фрідріх Фальц-Фейн успішно склав іспити в гімназію, батьки вирішили нагородити за такі старання і подарували вольєр для птахів. Далі на подвір’ї почали з’являтись і степові тварини. Так хобі переросло у справу життя.

Практично всі свої прибутки від продажу овець і шерсті німець витрачав на свій заповідник. За перші 25 років йому вдалося привезти на Херсонщину кенгуру, страусів, австралійських ему та тібетських яків. І вперше у світі сюди доправили коней Пржевальського.

Зараз гордістю заповідника є сайгаки – найдавніші копитні на планеті й ровесники мамонтів. Ще одна родзинка – антилопи канни. Через заповідник проходить міграційний коридор із Нової Гвінеї, яким щороку мандрують 270 видів птахів. Деякі літають поодинці, інші скупченнями у сотню птахів, а іноді й у півмільйона.

У 1984 рада ЮНЕСКО внесла заповідник "Асканія-Нова" до списку еталонних територій планети. Побачити це диво щороку приїздить близько 140 тисяч відвідувачів.

Більш, ніж півстоліття тому закарпатським селекціонерам вдалось майже неможливе — посеред помірного клімату вивести особливий вид чаю.

Ще далекого 1949-го року радянські біологи проводили експерименти і намагались виростити певні сорти рослин у неприродних для них умовах. 

Тропічні рослини садили на півночі, а ті, які звикли до морозів — на півдні.

Так на Червоній горі біля Мукачевого й з'явилась найпівнічніша у світі плантація чаю. Вона займала територію площею приблизно 2 гектари посеред лісу.

Вчені згадують, що першу зиму пережило більше 40% однорічних сіянців грузинського, кубанського, індійського, яванського і цейлонського чаю. А вже через три роки вдалось зібрати більше 2,5 тонн врожаю.

Завдяки особливому мікроклімату цей чай за смаковими якостями та букетом аромату нічим не поступався всесвітньо відомому китайському.

Проте згодом плантацію передавали в розпорядження то одному, то іншому відомству, за рослинами перестали доглядати і вони потроху заростали чагарниками та бур'янами.

Зараз на Червоній Горі вже важко знайти кількагектарну плантацію, проте декілька десятків кущів унікального закарпатського чаю там відшукати ще можна.

Нещодавно за відродження "чайних традицій" на Закарпатті взялись місцеві ентузіасти, які прогнозують друге життя чайним плантаціям біля Мукачевого.

Як зазначили вчені, канали річки виглядають так само, як і у звичних рік на поверхні Землі. Вона навіть має береги, заплаву, пороги і навіть водоспади, характерні наземним водоймам.

Ріка на дні моря є природною течією концентрованої соленої води з Мармурового моря. Такий потік утворився проникненням води через протоку Босфор. Жолоб підводного дива має глибину близько 35 метрів, ширину в один кілометр та довжину близько 60 кілометрів.

Не менш вражає і швидкість течії, яка сягає приблизно до 7,5 км/год — кожну секунду через канал проходить близько 22 тисяч м³ води. Річка настільки водомістка, що якби вона текла на поверхні, то цілком заслужено посіла б шосту сходинку серед найповноводніших річок світу.

Дивує і той факт, що вода у ній закручується по спіралі за годинниковою стрілкою, а не проти. Це не властиво водним потокам у Чорному морі, які рухаються проти годинникової.

Канали водойми, ймовірно, утворились ще 6 тисяч років тому, коли рівень моря наближався до поточного.

Річка є значно солонішою, ніж води моря. Тож вона стікає під силою тяжіння вниз по шельфу до Абісальної рівнини (океанського ложа). Назви дивовижна річка не має до сьогодні.

Розміри цих шахт вражають – вони можуть досягати протяжності до 200 кілометрів і висотою 30 метрів. У цих шахтах створено окреме міні-містечко – тут є санаторій, церква, концертна зала. А довершує це все безліч скульптур.

Вважається корисним подихати повітрям у спелеосанаторії. Тут лікують захворювання дихальних шляхів. Розташований він на глибині 300 метрів під землею.

В одній з шахт є спеціальна зала "Камера 41-біс". Вона прославилася неймовірним рекордом Гіннеса. У 2003 році вперше в історії у шахті під землею піднялась повітряна куля. Висота зали досягає таких розмірів, що в ній можна займатись повітряплаванням.

Ще одна особливість соляних залів – це акустика, музика тут звучить настільки насичено, як більше ніде. Професійні музиканти цим скористались – у шахтах не одноразово відбувались масштабні концерти симфонічних оркестрів.

Місто Вілкове у Одеській області називають українською Венецією. Саме тут річка Дунай впадає в Чорне море, місто розташувалось на багаточисельних каналах. Мало хто знає про цей куточок Італії, тому навіть у розпал туристичного сезону тут не так багато людей, як в інших курортних місцях.

Цікава історія назви містечка – саме в цьому місці річка Дунай робить розгалуження на три рукави, що дуже нагадує вилку.

Крім того, що вулицями містечка можна кататись на човні, туристи тут можуть познайомитись і зі старообрядською культурою. Старообрядці оселились тут в кінці 17 – на початку 18 століть і досі не покидають цих територій. У центрі навіть є старообрядницький Храм Різдва Пресвятої Богородиці.

Вілкове має ще одну унікальну особливість – тут росте виноград сорту Новак. Вирощують його на мулі і воді, і місцеві з радістю продають вино з нього туристам.

Відвідуючи Вілкове, обов’язково зайдіть і до єдиного міжнародного білатерального Румунсько-українського біосферного заповідника – звідси вас повезуть і на нульовий кілометр. Тут ви на власні очі побачите як Дунай впадає в Чорне море.

Мандруючи світом, варто не забувати Україна — прекрасна й унікальна! Один із доказів цьому є українська Венеція – Вілкове.

Проект «Гордий бути українським» висвітлює маловідомі факти про наших співвітчизників. Їх звершення надихають нас, завдяки їх досягненням ми маємо силу розвиватися та рухатися уперед, вони дають впевненість і надію на краще.

Дізнайся про українців, які підкорили світ. Згадай про здобутки,  якими пишається нація.

«Горді, що український»